Життя видатної родини Нагірних

ДОВІДКА: Родина Нагірних: Василь Нагірний (1847 - 1921), його дружина Марія Нагірна з Дуткевичів ( - 1920), сини: Євген Нагірний (1885 - 1951), Євстахій Нагірний (1888 - ), доньки: Анна Нагірна (1886 - ), Софія Нагірна (1896 - ).

...З днем 21 серпня 1914 розпочав я (Василь Нагірний - прим. авт) свою шеститижневу відпустку. Сидів у себе вдома в Рудні піді Львовом. Щоб відпочити після львівського гамору, постановив я займатися моїм малим господарством, а в вільних хвилях пересиджував то в моїм сосновім ліску то в садку. Дня 25 серпня сидів я з ріднею на веранді при обіді і спостеріг, що скорою ходою зближалося двох вояків. Один із них пан "фір" відчинив з розгоном двері і з криком в "urzedowym jezyku" (мовою урядовця - по укр.) заявив, що має наказ перевести в мене "osobista i domowa rewizje" (особистий і загальний обшук - по укр.). Я запитав, від чого буде зачинати, а він сказав, що зачне від особистої ревізії та приказав усе відчиняти, то я послушний приказові порозпинав блюзку, камізельку й решту одіння і став до диспозиції пана "фірера". Одначе, коли він побачив мою "отвертість", не ревідував "osobiscie" (не перевіряв особисто - по укр.), тільки ввійшов у кімнату і приказав відчинити шафи і бюрко (письмовий стіл - по укр.). В бюрку побачив повно ріжних паперів і цілу купу біля бюрка. Крім паперів були в бюрку дрібні гроші - корони і револьвер. Револьвер сконфіскував вояк, а гроші казав собі показати, бо думав, що це рублі. А що паперів було багато і всі були записані по українськи, то пан "фір" сказав, що мусить забрати їх із собою і велів дати собі на них два мішки і щоб хтось їх за ним заніс. Я відповів, що не маю мішків на таку ціль, а коли хоче забрати мої папери, хай принесе мішки і спровадить людей, які йому це занеслиби. На це сказав пан "фір", щоб вояк, який з ним прийшов, станув у дверях та вважав, аби ніхто не рушався з місця, бо він відійде на хвилю і скоро вернеться. Послушний приказові жовнір загородив крісом вихід, а ми сиділи, загалом стояли так як нас лишив пан "фір".

Останні дні серпня були для нас на селі правдивою тюрмою. Навіть на своє власне обійстя не можна було вийти без перепустки. Всюди були пости і не мож було показати з хати носа. Маючи перепустку, пішов я до мого ліску побачити, що там діється. І щож, якась австрійська коменда приказала вирубати в ліску около 30 сосон і уложити їх на дорозі верхами в ту сторону, звідки можуть прийти австріяки (?). Одначе австрійці втекли якраз в противну сторону і не тією дорогою, а сосни лежали, поки їх добрі сусіди не забрали до себе.

...А зі своєю Марією він ( Василь Нагірний - прим. авт) був щасливий. Був щасливий відтоді, як приїхав вперше у 1883р. до пароха і дідича (власника - по укр.) Рудна о.Євгена Дуткевича, розраховуючи на фінансову підтримку у своєму першому проекті "Народна торговля". По тій візиті захотілось йому ще раз тут побувати - і не тільки через прихильність до нього о. Дуткевича, котрий радо підтримав ініціативу розбудови українського суспільно-кооперативного руху. Звичайно, отцеві імпонував енергійний і здібний інженер, який щойно повернувся з Цюріху (Швейцарія) і хотів перенести на український грунт все те краще, що бачив за кордоном і чого навчився. І не через чудові околиці, природа яких нагадувала альпійську, але, головно - через той чарівний, трохи сором`язливий усміх Марії-Мінці, як всі кликали її. Найстарша з семи дітей о.Дуткевича та їмості Генрики, гарна собою і добре вихована, вона чимось нагадувала домовитих швейцарок, чия відданість дому завжди захоплювала його. Після затишної і гостинної плєбанії о.Дуткевича, де було багато дитячого сміху і гамору, чаїв на веранді або в садку, він неохоче повертався у своє кавалєрське помешкання у Львові на вул.Лінде. Тоді - він чітко це пам`ятав - найважливішою особою у його житті стала вісімнадцятилітня панна Марія, яка погодилась вийти за нього - удвічі старшого і злегка кульгаючого на одну ногу чоловіка. Обвінчались у Рудно в листопаді 1884р. Замешкали у Львові, а влітку приїздили до Рудно. Тут народились їхні діти - Євген, Анна, Євстахій.

...Будинок Нагірного в Рудно знав кожен. Через дорогу була хата та майстерня художника Любомира Медвідя, а таки напроти хата, в котрій за зятя був колишній актор театру ім.Горького, а на той час вже актор театру ім. Марії Заньковецької Роман Мервінський. Попри хату - дорога на колишній руднівський базар. Гамірно і неспокійно. Правда, тільки ранками і аж поки не закінчується базарування. Сам будинок в стилі українського модерну за проектом самого Василя Нагірного. Цікаві злами даху, черепиця давньої моди і давнього покрою. До обійстя припирав шкільний стадіон, на котрий кожної неділі зранку, в будь-яку погоду приїжджали хлопці скинути "жирок" і галасливо грали у футбол. Перед самими ворітьми до обійстя хтось додумався змайструвати дитячу "площадку", де була гойдалка, каруселя, шведська драбинка. Все, звичайно, поламане, понищене, бо й діти тут збирались не часто, а в основному сходились тут "свої" і заїжджі пияки. Палили вогниська, горланили пісні, ламали дитячі забавки.

Від старих дідових часів збереглись ще сосни. Їх не так вже й було багато. Трохи на дитячій площадці, трохи обіч стадіону, трохи від дороги. Колись тут був цілий ліс, в якому росли гриби, була ожина, малина, цвіли квітки, співала пташня. Потім все було націоналізовано. В тому числі й старий дуб, який віком досягав вже двісті літ і котрий виявився на межі теперішнього сусіда. Дуб, звичайно, заважавбо під ним не хотіло нічо рости. От і сусід потихенько піднищував дуба, щоб той всох. Ну, а далі, коли всохне, вже і не гріх зрізати. Пан Остап Нагірний (син Євстахія Нагірного - прим. авт) вперто боронив цього красеня і велетня водночас. Спочатку оповідав про користь, яка є від дуба, його лікувальні властивості, красу і все те, що абсолютно не цікавило впертого сусіда, який хотів, щоб в тому місці добре родила бульба і визрівали помідори. Не допомагало запевнення якихось біологів з товариства захисту природи, котрих спровадив Остап Нагірний. Тоді вдався він до, на його думку, крайнього: заявив, що приходили до нього військові і сказали, щоб він "не трогал" дуба, бо він є орієнтиром для самольотів. Як щось йому зробить, то буде покараний кількома роками тюрми. Певно, це і подіяло на впертого сусіда, бо той залишив дуба в спокою.

В хаті Нагірних пахло давнім доглянутим помешканням, затишком і тою атмосферою, яка заспокоює. У всьому чувся врівноважений характер господаря. Посередині стіл. Навколо м`які старі, дещо попритирані фотелі. На стінах потемнілі картини, на стелажах і шафах книги. Ще старі. В різних кімнатах різні картини різних художників. Труш, Новаківський та його школа. Не пригадую чи були картини Холодного Петра, який деякий час мешкав тут. Тут все так, як було колись за діда, батьків. Чистота, порядок...

З приходом радянської влади будинок було забрано в господарів, їх було прогнано, а тут поселено аж вісім сімей "освободителей". Багато речей, звичайно, врятували, в тім числі бібліотеку та картини, але хата сама зістала сильно понищена. Довго, проте, нові мешканці не затримались. Одного разу якась жінка, що проходила повз будинок, зобачила на вікні ясність, а в ній Матір Божу з дитиною, що притулилась до неї. На чудо подивитись збіглось все містечко, а вже на другий день почали прибувати люди зі Львова та дооколичних міст та сіл. Кожен ставив перед чудом свічку, і тих свічок було повно і світились вони день і вночі. Ні міліція, ні влада нічого не могли вдіяти. Вісім сімей, які заселяли будинок, повтікали, злякавшись того, що самі побачили. Хтось порадив привести господаря хати. Привели Остапа Нагірного. Він поселився в хаті, і зранку чудо щезло. Випромінювання припинилось. На шибці залишився тільки знак: контури Матері Божої і дитини, притиснутої до неї. Слід в середині, не зовнішній. Остап Нагірний сам показував цю шибку. Чи зняв він по своїй волі, чи йому наказали так зробити, - не знаю.

Весною, коли розквітав бузок, його хата з червоною дахівкою, до якої з усіх сторін пнувся дикий виноград, нагадувала старий запущений замок. Бози шаліли, вибухали своїми різними кольорами, наповнюючи всю округу дивним ароматом. При хвіртці, завжди вимальованій в зелений колір, стояла бузина. Зацвітала, коли відходив боз. "То сторожиха", - казав на неї пан Остап. Ще добавляв, що сторожиха завше краща від сторожа. В самім куті на білій акації мала гніздо сорока і стрекотіла, як хто зближувався до хвіртки. Восени хата від дикого винограду паленіла. І у всьому спокій, тихо, сумирно.

 


Джерело: уривки зі збірника "Нагірні, Леви: історія родини" Х.Лев, Н.Філевич, В.Лев-молодший, Львів-2000.